Війна для Ігоря та 100 мешканців Лобанівки почалась о 04:30 ранку 24 лютого.
“Ми почули незрозумілі звуки, що доносилися з Бєлгородської області. Прокинулись і помітили сліди від ракет, які летіли до Дергачів. Це була перша ознака – війна почалась. Того ж дня ми дізнались, що агресори вже пройшли наш населений пункт, направляючись танками в бік Харкова. До цього розмовляли із сусідом щоранку і не вірили, що росія здійснить напад на Україну”.
Перші місяці війни.
“Під час наступу на Харків російські війська залишалися непомітними. Але після того, як ЗСУ відбили їх назад, вони зайняли позиції в Козачій Лопані та встановили блокпости між Прудянкою та Лобанівкою, чим помістили нас у сіру зону. Внаслідок цього ми не могли виїхати в Харків, а лише пересувалися полем.
Окупанти з’явилися в нашому районі наприкінці квітня. Проводили перевірку документів на наших околицях лише один раз, але постійно з’являлися на центральних вулицях”. Незважаючи на це, Ігор та сусід почали допомагати евакуюватись мешканцям Лобанівки, Зубівки та Цупівки через поля до Токарівки Другої, де їх вже чекали два волонтери. Це тривало до 1 червня. Коли окупанти дізналися про це, встановили пост у Токарівці Другій, який діяв до вересня, поки ЗСУ не звільнили частину Харківської області.
“Ми більше не могли ризикувати пересуванням полями, навколо нас були блокпости, деякі поля були заміновані, а на інших були снайпери або мінометники. Тому припинили. Деякі встигли виїхати до Харкова, а деякі (і такі люди були) вирішили евакуюватись до росії з Козачої Лопані. Залишилося лише 12 осіб, які не покидали Лобанівку”.
Контроль з боку загарбників.
“Спочатку перевіряли паспорти бійці з ДНР та ЛНР. На деяких блокпостах знаходилися чеченці та буряти, а в Козачій Лопані були російські нацгвардійці, які не дозволяли своїм же тікати, оскільки дезертирство з російської армії було з перших днів”. Ігор розповідає, що окупанти оглядали всі будинки, входили у порожні помешкання та чинили шкоду. Ламали двері та розграбовували.
