Війна Дениса застала на його День народження. Пригадує, як йшов на роботу о 05:20 ранку і коли дійшов до хутора, почув вибухи. Одразу набрав сестру, яка проживає в Сіверодонецьку, запитати, що трапилось. Сестра теж ніяк не могла зрозуміти звідки лунають вибухи.
Денис із Куп’янську-Вузлового, Харківської області. Має родину: дружина на двоє дітей. Старшому синові 14 років, а молодшому 2.8 років. Що буде війна чоловік не вірив, але й часу не було поглиблюватись в новини. Щодня був на роботі. Каже, що навіть телевізор не встигав дивитись. Але найгірше почалось.
Родина Дениса весь час ховалась у погребі, де від вибухів банки дзеленчали. Й то не своєму, бо їхній був дерев’яний, а сусідському, через кілька будинків. Весь цей складний час в окупації підтримкою для Дениса була родина та робота.
Евакуація
25 жовтня дружина та діти виїхали за допомогою волонтерів до Харкова. Чоловік пригадує, що тоді сильно почали бомбити Куп’янськ. Варіантів не було. А сам Денис залишився, очікуючи журналістів та СБУ, які мали приїхати через вбивство в погребі 4 мирних людей. Возз’єднався із родиною у Харкові 31 грудня. Волонтери забезпечили усім потрібним для життя. Вони у відносній безпеці, але після підвалу дружина Дениса ніяк не може повірити, що буває інакше. Молодший синок ще й досі згадує життя там: вибухи та погріб. Та його батько впевнений, що скоро це пройде. Каже, що йому треба звикнути до великого міста, людей.
Наразі Денис із товаришами робить окопні свічки, бо вважає, що має якось допомагати.
“Я згадую, як хлопці приїздили брудні, з мокрими ногами, бо стояли (мусили) під дощем, в холодній воді. Мені їх шкода. Значить і я мушу”, – запевняє чоловік.
Після таких історії ще більше віримо, що перемога буде за нами. Ми сильні та вільні.
