Ми хочемо поділитися історією, не схожою на всі попередні. Світлана Філіпенко до війни була приватним підприємцем в Харкові, організаторкою івентів та творчих ініціатив і спейсів.
Війна зустріла Світлану та її партнера (Станіслава) на дачі в пгт. Липці.
Першим вимкнули світло. Павербанків не мали. Залишились з піччю і з дровами (яких не було). Телефонували зранку тільки батькам, щоб дізнатися і повідомити, що всі живі.
На 2-ий день вже бачили російських військових, які почали заселятися в сусідні будиночки. Як виявилось, це була “технічна підтримка”.
Перший контакт відбувся дуже дивно. Військові казали, що були на навчаннях і їх сюди “просто прислали”. Навіщо – не сказали. А потім вже почали з’являтися саме солдати. І вони з сторони пгт постійно обстрілювали Харків.
З початку обстрілів 15-16 березня, люди почали виїзжати – евакуюватися в білгород. В Україну військові не пускали, пропонувати їхати тільки в напрямку росії.
Але у Світлани зі Стасом не було жодних документів з соб – лише додаток Дія.
При виїзді, провели 9 годин до невідомого чоловіка, який просто їхав в сторону білгорода, і висадили на заправці, де відбувався первинний прийом біженців. Ніч провели в надувному пункті. Там було близько 200 чоловік: люди з контузіями, діти і старі, сім’ї.
Вранці, у білгороді, виявилось, що цей автобус їде в вороніж, і у пари було 10 хвилин на прийняття рішення: їхати далі чи залишитись. Зрозумів, що аеропорти в білгороді та інших прикордонних містах вже закриті, вони вирішили їхати далі.
Батьки змогли приїхати в Харків попри обстріли, зламали двері в квартиру і забрали наші документи. Вони проїхали шлях: Харків – Луцьк – Варшава – Талін – москва – вороніж. Дівчина-волонтер забрала Світлану й Стаса з табору на машині, купила квитки на потяг, і вони поїхали в пітер. Там у них була маршрутка на кордон з Естонією. Пара пройшла кордон та покинула росію.