Дарина харків’янка і від початку повномасштабного вторгнення була в місті, не виїжджаючи. Залишилась через бабусю та дідуся, які її виховали.
“Не могла поїхати без них, а людей у такому віці складно зрушити з місця. Після тижня, який знадобився щоб прийти в себе, я одразу поставила собі питання: окей, що ти можеш?”.
Підсвідомість говорила, що нікому не потрібні зараз стрижки, але треба було витягувати себе з того стану та робити те, що вмієш. Вона виставила сторіз, що не поїхала з міста, має інструменти та може надавати послуги. “То була спроба рятувати себе, а виявилось, що запит є. У ті перші тижні я багато віддавала своїх старих машинок на передову, де хлопці стригли самі себе, а я стригла тих, хто був у місті”, – розповідає дівчина.
14 березня Дарина та її колеги відкрили барбершоп. Вони були перші, хто відкрився в Харкові.
“Ще тоді комендантська година в Харкові була до 16:00, тому працювали з 09:00 до 14:00. До війни штат, включно з адміністратором, був 25 людей, а коли вийшли в березні – нас було троє. На другий робочий день вже четверо”, – згадує майстриня.
Клієнти барбершопу до війни і під час.
До вторгнення клієнтами майстра були в основному люди з IT-сфери, інколи бізнесмени та рідко політики. Зараз це представники служб ДСНС, поліції, військові, прикордонники, судді та політики.
“Коли відкрили барбершоп, до мене на стрижку приїхав губернатор. Пам’ятаю, як запитав тоді, чим я добираюсь на роботу. Відповіла що таксі. Він уточнив – чи підняли ціни? Моя відповідь була чесною, що коли стоїть цінник 100 грн, то замовлення не приймають. І як тільки підвищуєш кроком (але не 5 грн, як раніше) в 100 грн і сума замовлення стає 200 грн – машина знаходиться. Наступного дня я вже їхала за 100 грн. Не знаю, чи це сталось тому, що я передала те, що хвилювало тоді не тільки мене, але неочікувано для себе стала голосом народу”.
